Національну картину світу формує цілий ряд факторів, зокрема географічний, історичний, культурний, релігійний і під їх впливом формується національна психологія. Ціла низка топонімів містить у своїй семантиці національно-культурний компонент [11].

Питання походження міста Нікополя неодноразово дискутувалось і на даний час обґрунтовано, що літочислення міста слід вести від заснування Микитинської Запорозької Січі у 1639 році х.е. [6;158].

Початково це було містечко Микитине, яке в кінці ХVІІІ ст. було перейменоване у Нікополь, як воно до сих пір і зветься [16].

Широковідомі краєзнавчі джерела інформують, що назва Микитине походить від іменування півострова Микитин Ріг, який дав однойменність і поруч розташованому перевозу через Дніпро – Микитин перевіз. Сам же топонім Микитин Ріг походить від імені давнього козака Микити, який жив на цьому півострові і був перевізником [6;155,156], або, імовірніше, охоронцем перевозу. Найдавніше, зі збережених до нашого часу, документальне повідомлення про Микитин Ріг (Mikitin Roh) на руському боці Дніпра, зроблене Еріхом Лясотою, відноситься до липня 1594 pоку [9;100-109]. І вже на той час ця назва існувала як давній загальновідомий топонім, що означав місце проживання легендарної особистості.

Нажаль, чомусь, у широко знаних повідомленнях з краєзнавства, щодо самого козака Микити, як реально-історичної особистості, нічого не зазначається. Тому, не можна залишатись осторонь розгляду цього питання у світлі наукового історико-культурологічного дослідження.

Топоніми зберігаються довгий час в майже незмінному вигляді [5]. Отже можемо припустити, що і назва півострова Микитин Ріг має давність значно більшу за пів тисячоліття. Розширюючи своє значення, топонім перетворюється на символ, свого роду сигнал для відтворення закріплених у свідомості народу знань про загальновідомі події [10].

Микита жив на названому на честь нього півострові-розі. Був він козаком, тобто воїном. Займався перевозом. Пригадаймо, що засновник Києва Кий теж займався перевозом, що не заважало йому бути князем, правителем-воїном [8]. Звичайно, у даних випадках категорія заняття перевозом, має значення не стільки людини, яка займається перевозом, як перевезенням людей з берега на берег, скільки особу-воїна, яка займається перевозом у значенні його контролювання. Тобто, гра слів змінила зміст роду занять козака Микити, з воїна-охоронця, власне перевозу, чомусь, він став ремісником-перевізником.

З яким же етапом вітчизняної історії пов’язано життя козака Микити? Згадаймо, що на момент першої, збереженої до нашого часу згадки про назву Микитин Ріг у 1594 році – вона була загально вживана і відома, а це у свою чергу вказує на давність моменту життя самого козака Микити.

Так хто ж він – Микита?

Колись від старожилів міста почув цікаву інформацію, яка була отримана ними від попередніх поколінь микитинців-нікопольців, що і тепер усно побутує, але чомусь не зустрічається в друкованих виданнях з краєзнавства. Так от: засновник нашого міста козак Микита – ніхто інший, як батько билинного богатиря Добрині Микитича. І сам Добриня народився на Микитиному Розі.

Чи так це? Варто з’ясувати.

Звернімось до інформації, яка досліджує билинних богатирів.

Польський письменник С. А. Сарницький в «Описі Польщі» (1585 р.) пише, що русини героїв своїх звуть «богатирями», тобто напівбогами [17] Богатир – бога-тур (подібне до яр-тур) [7;64]  

Улюбленими героями билин Київського циклу були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Вольга [2]. Самі герої є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах [13]. Відповідно, якщо Добриня Микитич – реальна історична особа, то і його батько Микита – реальна історична особа.

Билинний герой Добриня Микитич – богатир, тобто воїн. Його товариша, богатиря Іллю Муромця, билина (як і він сам себе) називає «старий козак»: «Ой ти, славний богатир та святоруський. Ой же старий козак ти Ілля Муромець. Є я старий козак та Ілля Муромець» [1;44,45]. Таким чином сама билина проводить тотожність між категорією богатир та козак, зазначаючи їх рівнозначність. Звичайно і Добриня Микитич, як і його побратим Ілля Муромець, іменувався і богатирем і козаком. Як козак-характерник билинний богатир Добриня Микитич може перекидатись на вовка [10;89]

Що ж до батька Добрині, Микити, то в династіях воїнів сини спадково займались військовою справою, бо саме це було родовим талантом. Тож і Добриня був воїн-козак, як і його батько Микита. А саме це є однією з паралелей у відтворенні історичного образу козака Микити. Тому ми дійсно можемо ідентифікувати батька богатиря Добрині, Микиту – реально-історичну особу воїна-козака, з історико-легендарним козаком Микитою, який жив на однойменному півострові. Бо і за козацьким законом: «Козаком треба народитись».

Які аргументи, ще можуть підкріпити давній переказ?

«Добриня – се верх домороднього київського аристократизму. Він родиться в «княженецькім» домі і дістає відповідне своєму високому положенню виховання: «його віжество рождене і учене» (походить з уродження і з науки), в нім з Добринею не може рівнятися ніхто з богатирів, і він з того погляду відповідно оцінюється між ними» [4].

Згадка про «княженецький» дім, в якому народився Добриня – лише додатковий штрих до описуваної картини, який вказує на княжий рід. «Rex fit, dux nascitur» — «Королем  стають, князем народжуються». Цим парафразом точно окреслюється те особливе місце, яке належало князівській верст­ві, єдиному замкнутому станові, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князів­ського титулу» [19;74]. Відповідно, князь-богатир Добриня син князя Микити.

Зовнішність Добрині теж була княжа. Наприклад, Лев Диякон в описі вигля­ду великого князя Святослава подає: «…борода брита, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало знатний рід» [14;26]. Зовнішність великого князя Святослава Ігоровича не була його особистою причудою, або подібністю якійсь зовнішній моді. Варто зауважити, що Святослав не був виключенням серед русів. Це була найбільш розповсюджена зовнішність шляхетних русів-воїнів – безбородих та наголо виголених з залишеним чубом. Руси ІХ-ХІ ст. брили бороди, а до ХІ ст. – продовжували голити голови. У наступному, волосся коротко підстригали [12]. Так от, в руських билинах є цікавий епізод, Добриня Микитич після довгих скитань повертається до дому, де його вже вважають мертвим і не впізнають. Коли він називає себе, то чує у відповідь: «У молодого Добрині Микитича були кучері жовті: в три ряди вились коло маківки. А у тебе, босота шинкарська, до плечей висять!» [3;363]. Отже, довге волосся було у русів ознакою маргінала, жебрака. Військова шляхта носила волосся, острижене «в три ряди» коло маківки [12], тобто зачіску – косу-оселедець, як і запорозькі козаки. В Середньовіччі, рівно як і у давнину і взагалі у звичаєвому суспільстві питання зовнішності, зокрема зачіски, менш всього було справою моди та особистого вибору. Як правило зовнішність людини визначалась належністю – етнічною, конфесійною, верствовою. У зачісці звичаєва людина прагнула подібності до Бога та Прабатьків [12].

Дід Добрині Микитича, ім’я якого невідоме, теж був князем-козаком, бо Добриня сідлає дідового доброго коня. Саме сідло зветься черкаське тобто козацьке, бо іще одна назва воїна-козака – черкас. 

А бере він дідового та ж доброго коня,

Він сідлав Бурка в сідло черкаське [1].

Це ще одна, додаткова, вказівка на походження Добрині і його батька Микити з військової династії, як то і було у козацьких руських князівських та шляхетських родах.

За легендою козак Микита був перевізником, а з вищевказаного – і князем.

Згадаємо князів-козаків, які діяли на землях Запорозьких у пізніший період історії зберігаючи давніший звичай. Загальновідомою є легендарна по­стать козака-князя Дмитра Вишневецького-Байди. Долю Байди на Січ повторив князь Андрій Полубенський. Народна традиція пов'язує з Запорожжям імена князів Михайла, Богдана і Остафія Ружинських. Неприховано опікувалися козацтвом два найпотужніших володаря пограниччя: київський воєвода князь Костян­тин Острозький і брацлавський — князь Януш Збаразький [19;114].

Таким чином ми бачимо, що князь міг бути козаком, тож і місцевість та місто Микитине було назване на честь князя козака-перевізника – Микити, як і Київ на честь князя-перевізника Кия, а острів Байда на честь князя-козака Байди-Вишневецького. Топонім Княжий байрак біля Жовтих вод [20;181] теж вказує на княжу присутність в землі Запорозькій. Назва Микитин Ріг могла виникнути дійсно лише на честь непересічної, харизматичної особистості, а не простого смертного. Імовірно, князь Микита керував гарнізоном застави, що захищала стратегічний перевіз від ворожих нападів, бо говориться, що він оселив тут своїх людей.

Можемо припустити, що у період усобиць в Русі, поселення занепало, залишивши лише ім’я князя-перевізника Микити в топонімі Микитин Ріг. І вже нова доба покликала до розквіту населений пункт з заснуванням Січі. А легенда, втративши княжий титул засновника Микити, але не забувши, що він воїн-козак, продовжила свій шлях в історичному поступі Вітчизни.

Що стосується місця народження сина князя Микити, богатиря Добрині, то це і є територія сучасного міста Нікополя. Проаналізуймо наступне.

«Народження Добрині попереджується чудесними явищами: набігло стадо звіра, як туча, а на переді скимин-звір... Надбігши над Дніпровий берег, він закричав, зашипів, засвистів, і від його голосу схвилювалося море, риба поховалася на дно, скаламутився Дніпро, затряслись його береги, попадали з верхів тереми. Се звірі й уся природа відчули народження великого богатиря-княжича» [4].

Билинна інформація вказує на місце народження Добрині у населеному пункті біля Дніпра. Тут же він і ріс. «Билина про поєдинок Іллі з Добринею описує дитячі і молодечі літа Добрині… З двадцяти літ він їздить в чисте поле, на тихі заводі, стріляти гуси-лебеді. Далі починає «полякувать» (їздити «в поле»), і тут не стає йому поєдинщика — «мече» він сильних, могучих богатирів» [4].

Локалізація – Дніпро, чисте поле та тихі заводі, тобто степ та плавні Великого Лугу біля Микитиного, названого на честь батька Добрині Микити, явно описуються у цих рядках. Теж саме чисте поле стає місцем богатирських забав та битв Добрині Микитича. В цих описах немає згадок ні про ліси ні про гори.

«А Добриня.

Як він їде далече в чисте поле,

Потоптав він молодих змійонишів,

А й повиручав він полонов да руських» [1].

Можливі зауваження щодо російського, а не руського походження Добрині Микитича вже опрацьовані дослідниками. Київські і взагалі руські легенди про богатирів мають більш давнє походження ніж російські «муромські» билини, відомі за записами XVII–XX ст. Перекази про богатирів, так добре відомі у XVI ст. у Києві та Білорусі, пізно проникли у російські області. Таким чином, відсутність згадок про них в російських областях до XVII ст., і давність руських переказів про богатирів, їх географічна орієнтація, говорить про те, що легенди про богатирів зародились в Києві. Не Муром і Росія, а Київ і руські землі визнані місцем першопочаткової локалізації цих переказів. Співставлення руських повідомлень XVI ст. і даних російських джерел наочно показує основний вектор розповсюдження переказів про богатирів: з заходу на схід, з Києва – в південну частину Росії, очевидно через Чернігів та Брянськ. «Такими ж як і Ілля «росіянами» були «корінні» «ростовський» Альоша та «рязанський» Добриня» [18].

Пізніше «польські магнати називали «Диким Полем» всі руські землі південніше і східніше від Суботова й Білої Церкви. Там із часів княжої Русі проживало руське населення. Мандрівний, промислово-воєнізований спосіб життя породжував у цих кресах билинний епос про руське богатирство - руських витязів. Билинна географія та «Повість минулих літ» визначає «богатирські сторожові застави», «козацькі чати», «козацькі дороги», в XII ст. Якими їздили Козак - Ілля Муромець, Олександр Попович, Добриня Микитич та ін. Герої давньоруського фольклору – рухливі, мужні воїни, у їхніх повсякденних пригодах виразно проглядається романтика пограничної служби, уходницька звитяга. Згодом, у козацькі часи, усне джерело народної творчості формує епічні образи «Козаків-Мамаїв», Кобзарів, Козаків-характерників. З середини XII ст. на пограниччі «Дикого Поля» літописці і хроністи вперше згадують козаків: на давньоруському шляху «Із Варяг у Греки», який протягом двадцяти століть мав міжнародне значення, і який літописець назвав Грецьким шляхом; а обабіч нього ще було два інші – «Соляний» і «Залозний». На перехрестях торгових шляхів, нижче Дніпрових порогів» [15;69] і розташовувались Микитин Ріг з Микитиним перевозом.

Богатирі-козаки жили в руських землях, де і вершили свої славні ратні справи. Саме про це народ зберіг однозначну звістку, закарбовану в топонімі Микитин Ріг та первинній назві нашого міста Микитине, як пам’ять про славного князя Микиту, батька Добрині. Князь Микита зміг виховати справжнього богатиря, вітчизнолюба, героя Руської Землі.

Територія сучасного міста Нікополя і є одним з осередків розвитку руської богатирсько-козацької слави. Тому не дивно, що місця проживання билинних богатирів стали в наступні епохи середовищем концентрації їх родових, династійних нащадків – козаків, місцевістю розташування центрів Запорозького козацтва – Січей. Відомості ж про давній легендарний період та його історію дійшли до нашого часу в билинах, переказах, топонімах.

З Руським Духом засновника та покровителя нашого міста князя козака-перевізника Микити батька богатиря Добрині Микитича прямує наше місто в майбутнє.  

Література

1.            Былины. Русские народные сказки. Древние повести. – М.: Дет. лит., 1989. – 638 с.

2.            Былины /В 2 т. — М., 1958; Былины. Киевский цикл. — К., 1982. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. // http://litopys.org.ua/istkult/ikult.htm

3.            Гедеонов С. А. Варяги и Русь. – СПб., 1876.

4.            Грушевський М.С. Нинішні носителі билинної традиції та її походження. // http://litopys.org.ua/hrushukr/hrush404.htm

5.            Дьячок М.Т., Шаповал, В.В. Генеалогическая классификация языков. Новосибирск, 2002. – 32 с.

6.            Жуковський М.П. Народні перекази про заснування міста Нікополя // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя, 2004. – 172 с.

7.            Клос А.І. Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва // Всеукраїнська науково-практична конференція «Нікопольський регіон – центр запорозького козацтва у ХVІІ – ХVІІІ ст.»: матеріали конференції. МАУП Нікопольська філія. – Нікополь, 2006. – 116 с.

8.            Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. –  591 с.

9.            Лясота Е. Щоденник // Жовтень. – 1984. – № 10.

10.        Мечковская Н.Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. – М.: Агентство «ФАИР», 1998. – 352 с.

11.        Панєкіна Т. «Козацька» семантика деяких власних географічних назв України: на матеріалі українських прислів’їв та приказок // Easy PDF Copyright © 1998, 2005 Visage Software This document was created with FREE version of Easy PDF.Please visit http://www.visagesoft.com for more details

12.        Прозоров Л.Р. Внешность князя Святослава Игоревича как этноопределяющий признак. http://www.kurgan.kiev.ua/ozar2.htm

13.        Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 39—154; Мирзоев В. Г. Былины и летописи; памятники русской исторической мысли. — Москва, 1978, с. 17-116. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1 // http://litopys.org.ua/istkult/ikult.htm

14.        Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Фірма «Довіра», 1992. – 156 с.

15.        Сокульський А.Л. Раннє козацтво і Хортицька Січ // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Основи теорії військової справи та бойових мистецтв», м. Запоріжжя, 20 ківтня 2007 р. – Запоріжжя, 2007. – 172 с.

16.        Шапошников Г.С. Как возник город Нікополь. – Нікополь, 1991. – 48 с.

17.        Шевчук В. Українські билини. Історико-літературне видання східно-словянського епосу. – К.: Веселка, 2003. http://home.skif.net/~rishi/01/ukr_bil2.htm.

18.        Филин Н.В. Об историческом прототипе Ильи Муромца // http://histline.narod.ru/il01.htm

19.        Яковенко Н.М. Українська шляхта. З кінця XIV до середини XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ, 1993. – 412 с.

20.        Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. Т. 2 – К.: Наукова думка, 1990. – 560 с.